Про часи найбільшого розквіту іванівського футболу розповідає вболівальник з багаторічним стажем Іван Іванович Попурій.

          Період з 1965 по 1975 роки був золотою епохою іванівського футболу, періодом його найбільшого розквіту, а тогочасна команда була, хоч і місцевого рівня, але справді зірковою командою. Закономірно виникає запитання, яке досить часто задають і мені – чому розквіт іванівського футболу припав саме на ті часи, чим це було зумовлено? Причин цьому декілька: і наявність на той час талановитих місцевих футболістів, і своєчасне запрошення кваліфікованого тренера, і підтримка футбольної команди районним керівництвом, а звідси і можливість мати спонсорів, що належним чином забезпечувало команду в матеріально-фінансовому плані. Але на мій погляд, всі ці фактори зумовила найголовніша зовнішня причина – небувала на той час популяризація футболу в Радянському Союзі. Поява та поширення телебачення в сільській місцевості, яке регулярно транслювало футбольні матчі, підняло популярність та захоплення футболом на небачену висоту.

1965 рік. Знімок на пам’ять після закінчення матчу
між іванівським «Колосом» і командою міста Мелітополя.
«Колос» переміг іменитих суперників з рахунком 4:0

     Добре пам’ятаю ті часи, коли у нас вдома з’явився чорно-білий телевізор «Рекорд». Під час трансляції футбольних матчів, і не важливо, хто грав – збірна СРСР, київське «Динамо» чи інші клуби, то до мене збігалися дітлахи зі всієї вулиці Кірова подивитись на гру. Імена всіх гравців збірної СРСР, київського «Динамо» та інших іменитих футбольних клубів ми знали поіменно. Футбольний м’яч іванівська дітвора ганяла на балках, пустирях і просто на вулицях зранку до вечора. На кожній вулиці існувала своя футбольна команда і між ними регулярно проводилися матчі, які, до речі, із старших ніхто не організовував, а домовлялися відносно їх проведення самі. У Всесоюзному дитячому футбольному турнірі «Шкіряний м’яч», надзвичайно популярному в ті часи в СРСР, приймали участь декілька десятків тисяч команд.

 Розклад тренувань іванівського «Колоса» ми знали назубок, і всі дітлахи ішли на стадіон (він тоді знаходився на місці нинішнього Іванівського ліцею № 1). Для них не було більшим задоволенням, як подавати із-за воріт футбольні м’ячі, а після тренування на деякий час отримати справжній футбольний м’яч і поганяти його на стадіоні. Отака тоді була атмосфера загального поклоніння футболу.

Футбол в ті часи був на підйомі в усіх районах області, а провідна команда нашого краю – херсонський «Локомотив» – протягом 60-х років стабільно входив у шістку найкращих команд України другої ліги, ставши, наприклад, у 1966 році бронзовим призером чемпіонату України.  Але справа в тому, що з 1966 року іванівський «Колос» не брав участі у першості району, а грав виключно у чемпіонаті області, учасниками якого були футбольні команди різних спортивних відомств – «Колоса», «Буревісника», «Трудових резервів», «Водника», «Спартака», «Авангарда» і т.д. Окремо чемпіонат області серед сільського спортивного товариства «Колос» не проводився і, відповідно, зайнявши другі місця після команд промислових підприємств, які не входили в це товариство, іванівці фактично ставали чемпіонами області серед команд ССТ «Колос» і представляли це товариство на республіканській першості, спочатку в Якимівці Запорізької області, а потім в Старобешеві Донецької області.

Мозольов Микола, Драган Михайло, Сєчін Анатолій, Дереза Микола, Логвиненко Петро, Архіпов Володимир, Литвиненко Віктор (Куба) – це гравці більш старшого покоління, і вони грали за іванівську команду до Семілєтова. До речі, Віктор Семілєтов уродженець смт Новотроїцького, і до переходу на тренерську роботу в 1966 році до Іванівки, грав за одну з найсильніших команд області – генічеський «Будівельник».

Логвиненко Петро Іванович (воротар іванівської команди з 1958 по 1965 роки) був особистим водієм Качука Олександра Семеновича – куратора іванівського футболу. На той час в керівництві району це був єдиний представник Іванівського району (закінчив Воскресенівську середню школу ), за фахом – вчитель фізкультури, фанатично любив футбол, не пропускав жодного матчу іванівської команди, як вдома, так і на виїздах.

Довбня Леонід Семенович, як зараз кажуть, був «легіонером». Уродженець Іванівки (зараз проживає в м. Севастополі), він був гравцем одеського СКА і дублю одеського «Чорноморця», які грали у вищій лізі чемпіонату СРСР по футболу. Надзвичайно високий (зріст під 2 метра), швидкий, прекрасно граючи головою, з чудовим ударом з обох ніг, він був справжнім жахом для воротарів. Це дійсно була зірка іванівського футболу. Перед кожним важливим матчем О. С. Качук посилав за ним в Одесу свою «Волгу»: його привозили на матчі, а потім відвозили. В історію іванівського футболу ввійшов тим, що в пам`ятному матчі 1967 року, коли іванівський «Колос» приймав на своєму полі учасника чемпіонату України по футболу новокаховську «Енергію», забив 4 голи і забезпечив іванівцям перемогу з рахунком 5 : 4.

Починаючи десь з 1971 року до матчів основного складу «Колоса» стали залучати і гравців юнацької футбольної команди, зокрема, і моїх однокласників – Рибалка Віктора, Братищенка Сергія, а також Карагіна Леоніда, Фесика Діму з с. Широка Балка.

Добрим словом можна згадати і неупереджених та кваліфікованих іванівських футбольних арбітрів – Гетала Івана Тихоновича, Дерезу Миколу Терентійовича, Дерезу Віктора Дмитровича, Щербину Віктора Прокоповича. Їм теж було нелегко, тому що напруження тодішніх футбольних поєдинків зашкалювало і менш ніж 500 -700 чоловік на футбольні матчі не ходили.

 До 1973 року футбольні матчі проводилися на старому іванівському стадіоні, де зараз знаходиться ліцей № 1. Почувалися на ньому вболівальники досить комфортно, зі східної і західної сторони стадіону стояли в декілька рядів дерев’яні лави, в південному секторі – табло, і поруч – баскетбольна і волейбольна площадки. Присутність на матчах була платною і тітка Паша Тітова обходила всіх вболівальників, роздаючи їм білети і отримуючи взамін гроші, які йшли в касу селищного сількомунгоспу, на балансі якого знаходився стадіон. Напередодні матчів чималий зиск отримувало і іванівське сільське споживче товариство, яке підвозило вболівальникам пиво, воду, соки, пиріжки та іншу всячину. В західному секторі стадіону знаходилася адміністративна будівля, в якій розміщувалися роздягальні та кабінет працівників районної ради Добровільного сільського спортивного товариства «Колос».

 Коли іванівці забивали своїм супротивникам голи, то радісний крик був такий гучний, що його було чути майже на всю Іванівку. І коли я приходив після матчу додому, то моя мама питала мене: – «Ну що, синок, наші три голи забили?» – «А Ви звідки, мамо, знаєте?» – «Так три ж рази кричали».

 Звичайно, досягнення іванівського «Колоса» в ті роки були б неможливі без матеріальної допомоги, як зараз кажуть, спонсорів. Основним спонсором-утримувачем команди був колгосп «Радянська Україна» і його багаторічний голова Німовець Олександр Іванович. Це дійсно знакова постать в історії нашого селища. Навряд чи в післявоєнній історії Іванівки знайдеться людина, яка б зробила для її процвітання більше, ніж Олександр Іванович. З 1958 року по 1964 рік він працював заступником голови колгоспу, а з 1965 року по 1998 рік, протягом 33 років беззмінно очолював колгосп «Радянська Україна». Саме він забезпечував команду формою, інвентарем, автотранспортом. На базі тракторної бригади колгоспу поблизу села Широка Долина проходили весняні передсезонні тренувальні збори команди. Навіть зараз не можу без посміху згадувати, як працівники колгоспу, коли «Колос» програвав або грав мляво, обурено кричали на стадіоні: «Поїли наших індюків, так грайте краще!»

 Незначна частина коштів на команду виділялася із районного бюджету, бюджету селищної ради, ДСТ «Колоса». Окремим гравцям гонорари виплачували підприємства та організації райцентру. Багато яскравих незабутніх матчів провів «Колос» на іванівському стадіоні, які до цих пір вкарбувалися в пам’ять вболівальників старшого покоління. Ніколи не забуду його феєричні перемоги над новокаховською «Енергією» 5:4 і 2:1, над генічеським та каховським «Будівельниками» з однаковими рахунками 4:1, надзвичайно сильними херсонськими командами «Нафтовик», ХБК, «Водник», над сильними мелітопольськими командами.

Але, звичайно, найяскравішим матчем в 60-ті роки, який відбувся в Іванівці, свого роду «матчем десятиріччя», був товариський двобій у 1966 році між «Колосом» і херсонським «Локомотивом», провідною командою міста Херсон, яка тоді грала в українській другій лізі класу «Б». Запросивши «Локомотив» в Іванівку зіграти товариський матч, керівництво району поставило лише одну вимогу – проти іванівців повинен грати основний склад. Так воно і вийшло. Херсон завжди славився своїми футбольними талантами. І в першу чергу це Євген Кучеревський, який починав свій шлях у великий футбол в херсонському «Спартаку», а потім на чолі дніпропетровського «Дніпра» вигравав чемпіонат і Кубок СРСР. Це колишні гравці збірної України та київського «Динамо» Юрій Максимов і Олександр Головко, нинішній гравець збірної України і донецького «Шахтаря» Віктор Коваленко, Володимир Роговський, який багато років теж віддав донецькому «Шахтарю», колишній гравець «Чорноморця» Сергій Третяк та багато інших.

 Кумиром херсонських вболівальників у 60-роки був капітан «Локомотива» майстер спорту СРСР Микола Чернишенко, якого в команді називали «Бугор». Він виступав в одеському СКА, з яким став чемпіоном України і отримав звання майстра спорту СРСР, потім був переведений у московський ЦСКА, протягом року грав у донецькому «Шахтарі». Разом з Миколою Чернишенком до Іванівки приїхали Віталій Дровецький, Сергій Верємеєв, Анатолій Дубінін, швидкий, з відмінним ударом нападник Анатолій Лебідь. Ворота херсонців захищав Золтан Мілес, якого потім запросили грати у вищу лігу до московського «Локомотива». Такої кількості вболівальників, – більше 2 тис. чоловік, я ніколи на іванівському стадіоні не бачив. Гра була надзвичайно цікавою, напруженою і практично рівною.

 Іванівський «Колос» не тільки вміло та самовіддано захищався, але й переходив у контратаки, які закінчилися двома голами у ворота «Локомотива». Але клас є клас, і два голи Миколи Чернишенка у наші ворота вирішили остаточну долю матча. «Локомотив» переміг з рахунком 4:2.

Цікаво відмітити, що рік тому, в 1965 році, саме цей склад «Локомотива» в товариському матчі в м. Херсоні при несамовитій підтримці вболівальників виграв у основного складу київського «Динамо» на чолі з Віктором Масловим. А кияни саме в 1965 році лише на одне очко відстали від московського «Торпедо» і стали срібними призерами чемпіонату СРСР по футболу.

Особливої уваги заслуговує тодішнє іванівсько-нижньосірогозьке протистояння.

Тодішній перший секретар нашого райкому партії Станіслав Олександрович Скавронський (зі славної когорти нижньосірогозських поляків, до речі, з 1965 року секретар, а з 1969 року – другий секретар Іванівського райкому партії Іван Петрович Стецько теж був вихідцем з Нижньосірогозського району, родом з Нижніх Торгаїв), не був таким заядлим футбольним фанатом, як Качук, але мав свої оригінальні вимоги до футболістів. Вони будувалися на такому принципі: ви можете програти навіть всі матчі, але з сірогозцями повинні вмерти, але перемогти. Він завжди хотів довести своїм землякам – сірогозцям, що на посаді господаря Іванівського району він у всьому перевершить їх, в тому числі і в футболі. Так що то були ще ті дербі. Як правило в Нижніх Сірогозах перемагали господарі на чолі з воєнкомівським Сашею Циркулем, а вдома ми, але і там, і тут перемоги були з мінімальним рахунком. Досить сильна в ті часи була команда в Сірогозах, як і в Горностаївці, де феєрив нападник Горобець. Тоді ж іванівські гумористи придумали бренд: чи зможе іванівський «Колос» виграти у збірної Бразилії, дворазового чемпіона світу 1958 і 1962 років на чолі з легендарними Пеле і Гаррінчею? Відповідь була однозначною – звичайно виграють, але збірну Бразилії треба одягти у футболки нижньосірогозьської команди.

Хочу відмітити, що якщо матчі з сірогозьцями в Іванівці завершувалися більш – менш спокійно, то у наших сусідів часто закінчувалися бійками між вболівальниками.

Великим святом для іванівських вболівальників були ігри фінальної частини Кубку області з футболу 1969 року за участю 4 команд, а саме – іванівського «Колоса», херсонських «Нафтовика» і ХБК та каховського «Будівельника». І знову в Іванівці футбольний бум, стадіон переповнений. Був безпосереднім свідком цих матчів. «Колос» грав надзвичайно сильно, вийшов у фінал Кубка, де з мінімальним рахунком поступився «Нафтовику», але виборов право грати в зональному Кубковому турніру ДСТ «Колос» в Якимівці. Тодішнє покоління іванівських футболістів грали в першу чергу не за гроші, або за якісь особливі матеріальні блага, а грали, щоб доставити радість і задоволення іванівським вболівальникам, тому що спортивна честь району була для них понад усе.

 Багатьох іванівських вболівальників цікавить питання, яке вони часто задають мені: чому «Золота ера» іванівського футболу тривала лише 10 років, з 1965 по 1975 рік? Які причини занепаду, що сталося? Перш ніж викласти свої думки з цього приводу зразу ж відмічу – я не професійний футбольний експерт і фахівець цієї справи, скоріш пересічний футбольний вболівальник, як і мільйони українців. Мої думки – це не думки оракула і істина в останній інстанції. Вони можуть бути як об`єктивними, так і суб`єктивними, хто як буде вважати. Це мій особистий погляд на футбольні події тих далеких років, тим паче, що в 1972 році після закінчення Іванівської середньої школи я поступив навчатися до Запорізького педагогічного ВУЗу і в деякій мірі мої зв`язки з моєю рідною Іванівкою ослабли. Але відмічу, що залишення посади тренера команди Віктором Семілєтовим через погіршення стану здоров`я у 1970 році був для неї тяжким ударом. Віктор Семілєтов був футбольний спеціаліст з великої літери, прекрасний організатор, психолог і педагог. Впевнений, що він зміг би успішно тренувати і команду значно вищого класу. Саме він привів учбово – тренувальний процес в команді у відповідність з сучасними вимогами, і це зразу ж дало свої результати. Основну ставку він зробив на пошук саме місцевих футбольних талантів, принципово (крім Леоніда Довбні), не запрошуючи до команди футболістів «зі сторони». Скажу більше. До 1970 року в команді грали виключно тільки уродженці Іванівки. Його помічник, вчитель фізкультури Іванівської середньої школи Володимир Архипов опікувався і тренував юнацьку команду, яка була створена на базі школи. Це був свого роду «дубль» основної команди. З часом саме з нього перейшли і успішно грали в «Колосі» Віталій Тараненко, Михайло Шавалда, Василь Плехун, Володимир Риндя, Сергій Братищенко, Віктор Рибалко та інші. Віктор Семілєтов осучаснив і тактичну схему побудови гри іванівської команди. В той час всі команди світу грали за так званою «бразильською» системою 4-2- 4 (4 захисника, 2 – півзахисника і 4 нападника ), яку апробував знаменитий бразильський тренер Вісенте Феола на чемпіонаті світу 1958 року в Швеції і завдяки якій його чудо – команда на чолі з королем футболу Пеле двічі підряд ставала чемпіоном світу – в 1958 та 1962 роках.

Так от, саме цю схему Віктор Семілєтов ввів і в іванівському «Колосі». Він укріпив центр, з двох півзахисників зробив трьох, що дозволило іванівцям, як правило, безроздільно домінувати в центрі поля і регулярно забезпечувати м`ячами грізний тандем нападників Леоніда Довбню та Віктора Гетала разом з Леонідом Гришком. В великій мірі це забезпечував диспетчер команди, людина з «двома» серцями, швидкий та невтомний Анатолій Громада (пізніше довгий час очолював Іванівський РЕМ). До всього ж, в команді традиційно сильною була лінія захисту. На мій погляд два стопера (центральних захисника) Анатолій Пшапіровський та Микола Мікулін взагалі були одними з найсильніших в своєму амплуа серед футболістів обласного товариства «Колос». Для мене і зараз незрозуміло, як міг без розбігу, буквально з місця так високо вистрибувати Анатолій Пшапіровський, неначе в його ногах були пружини. Звичайно, що всі верхові м`ячі були його. Надзвичайно успішно діяли в лінії захисту Остропіцький та Китайгородський. При такому стані речей іванівцям рідко коли забивали більше двох м`ячів за матч.

 Після повернення Віктора Семілєтова в Генічеськ керівництво району запросило очолити команду тренера Ващенка з м. Херсона. На жаль, він пропрацював з «Колосом» недовго, лише рік. Команда грала на рівні, успішно виступала в першості області, але через сімейні обставини цей спеціаліст був змушений повернутися додому. При ньому граючим тренером команди був Віктор Гетало, уродженець Іванівки, який до цього деякий час грав за команди м. Мелітополя. Після від`їзду Ващенка він фактично став головним тренером команди, граючи при цьому і на полі. Але, на мій погляд, це вже не був рівень тренерської майстерності Семілєтова, та і того ж Ващенка. Більшість гравців дивилися на нього, як на рівного собі. Бажаючи підсилити команду, він взяв курс на запрошення до «Колосу» знайомих йому мелітопольських футболістів. Так в команді з`явилися Микола Трубкін, Євген Кузьмін, Калістратов, Коцюба, Гладкий та інші. Це були майстерні футболісти і гру вони, звичайно, не псували, але морально — психологічний клімат в команді змінився в гіршу сторону. Деякі ветерани іванівського футболу, які принесли йому славу в 60-х роках, змушені були поступитися їм місцем в основному складі, «гріли» лаву запасних, а окремі і взагалі залишили команду. Став В. Гетало запрошувати в команду і футболістів з інших сіл району. Тогочасні гравці «Колосу», звичайно, не були професіоналами, більшість із них працювали на виробництві (так, наприклад, воротар Орлов працював дояром в колгоспі «Радянська Україна»).

Керівники підприємств йшли їм на певні поступки, відпускали на тренування, виплачували невеличкі премії і т.д. Але при цьому запрошені мелітопольські легіонери отримували гонорари значно більші, ніде не працювали, в основному загорали на іванівському ставку, допомагали мені ловити рибу. В зв`язку з цим, в команді зріло невдоволення, поступово зник командний дух колективізму і патріотизму, так притаманний їй в 60-ті роки. Може, це і була ще команда зірок, але явно вже не зіркова команда. Поступово результати ставали все гіршими. В тому, що в футбольних командах бувають спади і злети немає нічого дивного. Скоріше це закономірність. Таке бувало з усіма грандами світового футболу, в тому числі, і з «Реалом», «Барселоною», «Челсі», «Баварією», «Міланом», «Манчестером Юнайтед» та іншими. Йшла зміна поколінь, тренерів, але з часом ці гранди поверталися на футбольний Олімп. На жаль, з іванівським «Колосом» цього не сталося.

До того ж голову райвиконкому Олександра Семеновича Качука, який дуже підтримував «Колос», в 1975 році перевели з Іванівки на відповідальну роботу в Херсон. Обраний на його місце головою райвиконкому Віктор Юхимович Балан, як і перший секретар райкому партій Іван Петрович Стецько не були любителями футболу. Всі їх зусилля були сконцентровані на збільшення виробництва зерна, м`яса, молока та вовни. Футбол же вони вважали справою несерйозною, не вартої їхньої уваги, безцільною тратою часу і коштів. Дивлячись на таке відношення керівництва району, від команди відвернулися і спонсори. «Золота» ера іванівського футболу закінчилася.

 Через організаційно-фінансові проблеми «Колос» через деякий час перестав виступати в першості області з футболу, грав виключно в районних футбольних турнірах. Спроби відродити боєздатну футбольну команду, яка б могла приймати участь і в обласних змаганнях, звісно були. Так, в 1983 році за ініціативи тодішнього секретаря райкому партії Василя Тягнирядна тренувати іванівську команду було запрошено А.Ісайка, футбольного спеціаліста із Армянська, який свого часу грав за місцеву команду «Титан». Перед ним було поставлене завдання – в найкоротший термін вивести іванівський «Колос» на належний рівень. Він привіз із собою декількох своїх футболістів, розпочав регулярний тренувальний процес, команда стала грати набагато краще, але внаслідок недостатнього фінансування «Колоса» він покинув Іванівку.

 В 1988 році відбулася іванівсько-цюрупинська кадрово-партійна рокіровка. Перший секретар Іванівського райкому Компартії України Іван Єфремович Кураков був переведений на роботу в Цюрупинськ першим секретарем райкому партії, а голова Цюрупинського райвиконкому Віктор Леонтійович Нікішенко був обраний першим секретарем Іванівського райкому партії. Досить молодий (37 років), уродженець с. Виноградово Цюрупинського району, він у молоді роки грав у футбол за місцеву команду, любив цей вид спорту і непогано розбирався в ньому. Тому зразу ж створив міні-футбольну команду із працівників райкому партії та керівників підприємств райцентру, яка двічі на тиждень тренувалася в спортивному залі ДЮСШ. Попри свою зайнятість, особливу увагу приділяв популяризації футболу в районі. За його ініціативи восени 1988 року на товариський матч з «Колосом» був запрошений Херсонський «Кристал» (колишній «Локомотив»).

Це був досить цікавий і напружений поєдинок. Судив його Віталій Тараненко, який був гравцем зіркового іванівського «Колосу» 60-х років. Клас херсонців зробив свою справу і вони виграли матч з рахунком 3:1.

 На наступний рік В.Л. Нікішенко запросив в Іванівку на товариський матч команду ветеранів київського «Динамо». Це було справжнє свято футболу. На стадіоні – повний аншлаг. Крім іванівців на матч приїхали багато вболівальників з інших населених пунктів району. Вони своїми очима мали можливість побачити славетних київських футболістів минулого – Хмельницького, Сабо, Серебряникова, Роменського, Бойка, Даміна, Зуєва та інших, взяти у них автограф. Хоч київські футболісти і були старші за віком за своїх іванівських суперників, але клас є клас. Ветерани «Динамо» заслужено перемогли іванівський «Колос» з рахунком 3:0, але нікого це особливо не засмучувало. Головне – це атмосфера святкового футбольного дійства, можливість віч-на віч зійтися на полі з київськими зірками футболу, поспілкуватися та сфотографуватися з ними. Після матчу футболістів обох команд чекала дружня товариська вечеря, яка пройшла в цікавій невимушеній атмосфері. Всі ділилися спогадами, задавали київським ветеранам різноманітні запитання і отримували на них вичерпні відповіді.

На жаль, відродитися іванівському футболу знову не вдалося. Вже в 1990 році Віктор Нікішенко був переведений в Херсон начальником обласного управління агропромислового розвитку.

 В спілкуванні зі своїми товаришами, вболівальниками футболу, ми часто задаємося питанням: чи можливо зараз відродити в Іванівці футбол рівня зоряної ери 60-х початку 70-х років минулого століття, створити сильну конкурентоспроможну команду? Відповідь однозначна – звичайно можна, але не на пустому місці. Для її створення необхідні наявність сучасної матеріально-технічної бази, пошук і виховання талановитих молодих футболістів через розвиток дитячо-юнацького футболу, кваліфіковані тренерські кадри, небайдужі спонсори.

 Кажуть, що надія вмирає останньою. Так і іванівських прихильників футболу не покидає надія, що прийде той час, коли і в нас з`явиться чудова футбольна команда, яка буде гідно наслідувати зіркову команду 60-х – початку 70-х років минулого століття.

 Насамкінець, хочу назвати імена футболістів тієї команди, людей, які здобували славу іванівському футболу.

Воротарі: Плехун Анатолій, Орлов Володимир, Дереза Володимир.

Польові гравці: Довбня Леонід, Гетало Віктор, Пшапіровський Анатолій, Мікулін Микола, Мальцев Валерій, Китайгородський Володимир, Громада Анатолій, Остропицький Микола, Тараненко Віталій, Гришко Микола Якович, Гришко Микола Дмитрович, Гришко Леонід, Ланчуковський Олександр, Дереза Микола, Архіпов Володимир, Плехун Василь, Литвиненко Віктор, Мозольов Микола, Драган Михайло, Кошка Михайло, Шавалда Михайло, Сєчін Анатолій, Риндя Володимир, Скляр Микола, Рибалко Віктор, Фесик Дмитро, Плехун Віктор, Братищенко Сергій, Карагін Леонід, Фесик Микола, Кузьмін Євген, Трубкін Микола, Калістратов, Коцюба, Гладкий, Гостєв Федір, П’ятницький Анатолій.

ЧЕСТЬ ЇМ І ХВАЛА! Вони назавжди залишаться у вдячній пам`яті іванівських вболівальників футболу.

Автор: Іван Іванович Попурій.

Використано фото, надані О.А. Бабіжаєвою

ivanivka.info