Інтерв’ю "Футбол 24" зі справжньою легендою нижчих дивізіонів – екс-капітаном херсонського Кристала Сергієм Цоєм.

     У середині 90-х на Херсонщину, у Каховку, прибули візитери із далекого Киргизстану. Вони приїхали не в гості, а з твердим наміром оселитися тут назавжди.

     Років через десять у Другій лізі з’явився юний півзахисник із особливим прізвищем – Цой. Незабаром він стане одним із найяскравіших гравців нашої "трясовини" і багаторічним вожаком херсонського Кристала. Його відданість футболу вражає, а вдячність державі заслуговує найвищого респекту. "Україна дала мені все", – наголосив Сергій Цой в інтерв’ю "Футбол 24". Йому майже 37, але виглядає значно молодшим.

"Пацани наспівували мені "Группу крови"

– Ви – однофамілець культової знаменитості. У цьому більше плюсів чи мінусів?

– Важко відповісти. Я на цьому сильно не зациклювався. Просто вважаю себе однофамільцем і все.

– Улюблена пісня групи "Кіно" у вас є?

– "Кіно" я слухав, звичайно, але не можу назвати себе шанувальником такої музики. На думку спадає пісня "Группа крови", пацани у команді неодноразово її наспівували, коли в мене День народження був чи ще щось. Підтравлювали (Усміхається).

– Ви народилися у Фрунзе (теперішній Бішкек). Які спогади про дитинство у Киргизстані?

– Запам’яталося, що, живучи у цій країні, я не любив футбол. А ось мій батько – обожнював. Пригадую, на стінах висіли футбольні плакати і календарі. Коли тато вмикав трансляцію матчу, я чомусь йшов до іншої кімнати, або взагалі виходив гуляти на вулицю.

– За яку команду він вболівав?

– За збірну Італії – плакати Скуадри Адзурри у нас точно були. Хоча на той момент у світі більше домінували бразильці.

– В Україну сім’я переїхала, бо тут мешкав ваш родич. Але, мабуть, були й інші причини, які спонукали вирушити у далеку дорогу?

– Це ініціатива моїх батьків, які займалися полями, були аграріями, тож приїжджали до України на певний сезон. Їздити туди-сюди виявилося невигідно, тож на сімейній раді прийняли рішення осісти на українській землі. Плюс – у Киргизстані атмосфера погіршувалася, була напруженою. Каховка стала нашим новим домом.

– З того часу ви не поверталися в Бішкек?

– Від четвертого класу, коли приїхав в Україну, і до сьогоднішнього дня – ні разу.

– Даруйте, але проблем через те, що ви були трохи іншої зовнішності, ніж українські школярі, у вас не виникало? Діти ж бувають дуже жорстокими…

– Ви знаєте, проблем не було. Я вмію дуже швидко знаходити спільну мову – так само і в школі. До речі, за парту сів не одразу. Спочатку займався із репетитором, який готував мене до школи, тож початок п’ятого класу я пропустив. Пішов у школу після другої або третьої чверті. Негативного ставлення до себе не пригадую.

"На першому тренуванні порвав мамині мокасини"

– Вже в Україні ви записалися на футбол, а перше тренування відвідали у маминих мокасинах. Як це було?

– (Сміється) Прийшов у школу, з’явилися друзі. "Пішли на футбол", – кажуть. А я тільки приїхав, ще нічого толком не знав у Каховці – однаково ж нічим зайнятися крім школи. Спортивного взуття у мене не було. Знайшов мамині мокасини – з чайками, блакитні – і побіг.

На першому ж тренуванні я їх порвав (Усміхається). Мамі спершу не зізнався – вона шукала, сварилася. Вже потім розповів, що записався на футбол, і наступного дня мені купили перші бутси. "Йди, займайся".

– Я читав, що вашим футбольним вихованням займався, зокрема, Василь Росошик – рекордсмен із набивання м’яча. Скільки міг "начеканити"?

– Мені здається, що він міг набивати до нескінченності. Їздив навіть у Росію, в Москву, по-моєму – тоді ще був мирний час. Його запрошувала Книга рекордів Гіннеса. Конкретної цифри не пригадаю, але години 3-4 набивав спокійно. Ходив біговими доріжками навколо поля цілими годинами і "чеканив" – я це на власні очі бачив.

– У футбол грав настільки ж класно?

– Росошик – непоганий воротар. У нас є аматорська команда – він там адміністратором працює і, незважаючи на вік, не соромиться ставати у ворота, коли виникає потреба підстрахувати. Людина живе футболом.

– А ви у свої найкращі роки скільки разів набивали?

– Мабуть, ніколи й не ставив перед собою такого завдання – довго жонглювати. Коли тільки починав грати у футбол, то, звісно, набивав дуже мало. З іншого боку, ти можеш тримати м’яч на голові, набивати 1000 разів, але футбол – це про інше.

"Як нападник міг здати гру?!"

– Перший професіональний клуб вашої кар’єри – Гірник-Спорт, середина 2000-х. Коли рівень Другої ліги був вищим – тоді чи зараз?

– Друга ліга завжди характеризувалася силовим футболом і бійцівськими якостями. У ті часи вистачало таких команд як Металіст-2, Металург-2, Кривбас-2 і так далі. За них грала молодь хорошого рівня. Та й загалом клубів було більше. Тодішня перша десятка, думаю, таки сильніша від теперішньої.

– Свою першу зарплату пригадуєте?

– Так, 500 або 600 гривень. Я прийшов молодим, на той час це були непогані гроші. Для мене тоді заробіток не відігравав першочергової ролі. Я хотів, насамперед, грати. А якщо ти добре граєш, то й отримувати будеш більше.

– У сезоні 2004/05 Гірник-Спорт зіграв 28 матчів: 10 перемог, 18 поразок і жодного нічийного рахунку! Звідки така безкопромісність?

– Якщо не помиляюся, на той час у нашій команді не було преміальних за нічию (Усміхається). Належало перемагати, а нічия прирівнювалася до поразки. Пам’ятаю цей сезон.

– Серед рідних вам команд – новокаховська Енергія і херсонський Кристал, взаємини між якими можна охарактеризувати словом "дербі". Після трансферу у Херсон непорозумінь із фанатами не виникло?

– Справді, це – дербі. Щоправда, у Кристал я перейшов не відразу, а транзитом через Кримтеплицю. В Енергії на той момент розійшлась практично вся команда, сама ситуація підштовхувала до пошуків нового клубу.

Коли приїхав у Херсон, фанати зустріли мене прохолодно, це відчувалося. Але з часом ситуація змінилася. Можливо, завоював їхню довіру, став капітаном команди.

– Кримтеплицю ви покинули після того, як вас звинуватили у здачі гри. Що це було?

– Можливо, тренер не зміг мені сказати прямо, в очі: "Ти нам не підходиш". Тож спробували вигадати якусь причину. Дурна ситуація, пам’ятаю той матч. Ми грали з алчевською Сталлю. Я завжди діяв у центрі, а тут він мене ставить крайнім нападником. Як нападник міг здати гру?!

У футболі всілякі ситуації бувають. Краще підійти і прямо сказати: "Ти нас не влаштовуєш". Це, принаймні, буде чесно і солідно. Натомість були спроби знайти якісь зачіпки і облити брудом. Некрасиво. Тож я вирішив, що не хочу перебувати у цьому клубі.

– Не секрет, що у нижчих дивізіонах нерідко трапляються матчі "сумнівної якості", грають "на контору". Ви часто помічали щось підозріле, дивне?

– Були такі ігри. Той же Металург Запоріжжя, проти якого грав Кристал. Рік не згадаю, але це дуже впадало в очі. Енергія їм 13 голів забила, ми також 6-7 відвантажили. Опору практично не було. Ми наступаємо, а центральний захисник біжить кудись…

"Збірна Киргизстану? У мене український паспорт"

– За Кристал ви грали з 2013-го по грудень 2020-го, ставши легендою клубу. Але нещодавно покинули Херсон разом зі ще 14-ма одноклубниками. Що відбувається?

– Справді, я багато років віддав цьому клубу. Але наприкінці осінньої частини виникла невизначеність. У державі відбулися вибори, влада змінювалась. Що буде з клубом надалі? Відповіді на це запитання тривалий час не отримували. Особисто у мене на ситуацію наклався ще й вік. Я вже немолодий за футбольними мірками, хотілося повернутись додому.

Тож прийняв рішення покинути Кристал і зайнятися навчанням. Мені запропонували роботу в Енергії. Ви, мабуть, вже чули про спільний проект із Таврією. Всьому свій час. Важко, боляче, бо стільки сил віддав Кристалу. Але повторюсь: невизначеність була, плюс – ми невдало відіграли перше коло, це все накопичилось. Моє рішення не спонтанне, я довго роздумував.

– Боргів перед вами немає?

– Ні-ні, зі мною повністю розрахувались. Можу лише побажати, щоб у Херсоні зуміли зберегти цей клуб, знайшли якихось спонсорів, футболістів, і залишились у Першій лізі. Щоб пробитися туди, було затрачено багато сил.

– У 2015-му ваш гол було названо найкрасивішим у Другій лізі. Це той – зі штрафного?

– Так. Це був матч у Черкасах. Ми тоді програли 1:3 чи 1:4. Начебто забив красиво, до воріт було метрів 35, але підсумковий результат мене не вельми потішив.

– Він залишається найефектнішим у вашій кар’єрі?

– Один із найкращих – це точно. Потім у мене ще був класний м’яч Буковині, якщо не помиляюся. Цікаво, бо саме того дня мені вручали приз за гол у Черкасах. Чоловік, який привіз нагороду, потім сказав: "Ну все, цей м’яч знову у номінації".

– Назвіть найкрутіших майстрів, з якими або проти яких ви грали.

– Насамперед, це зіркові представники Севастополя – Маріуш Лєвандовскі, Дуляй, Сергій Кузнєцов, Караваєв, Маліновський. Руслан тоді був молодим і більше сидів на заміні. А не так давно ми зустрічалися із київським Динамо, яке хоч і зіграло напіврезервним складом, проте можу виділити Гармаша. Із Зорею перетиналися на Кубок. Маліновський вже був там.

– Ви могли припустити, що через кілька років він стане зіркою Кальчо?

– Руслан хоч і був ще зовсім молодим, імпонував мені своєю креативністю і добре поставленим ударом. Молодець, проявив характер і зараз – не останній гравець у Серії А. Намагаюся слідкувати за всіма командами, в яких виступають українці.

– Клуби Вищої ліги / УПЛ цікавилися вашими послугами?

– Напевно, що ні. Не пригадую таких пропозицій чи розмов. Лише на рівні Першої ліги.

– А збірна Киргизстану?

– Та ні, взагалі. А як? У мене український паспорт. Над такою можливістю я не замислювався. Але навіть якби вона була, я б не став міняти громадянство. Україна дала мені все, тут я почав грати у футбол і продовжую займатися улюбленою справою.

– На скільки відсотків почуваєтеся українцем?

– На 99 (Усміхається). Тому що все одно маю інше коріння.

– Вам виповниться 37. Розпочинаєте тренерську кар’єру, чи ще пограєте трохи?

– У нас сьогодні перший день зборів (розмова відбулася у вівторок, – Футбол 24). Будемо готуватися вдома, у Новій Каховці, разом із Таврією. Вже є домовленості щодо спарингів.

Як сказав Олег Вікторович Федорчук, мене заявлять граючим тренером – щоб міг підстрахувати і вийти на поле, коли у цьому буде потреба. А паралельно навчатимусь. Тож продовжую тримати себе у формі і почуваюся чудово.

football24.ua